Заланів

ЗАЛАНІВ

Осип Микитка

(1878 р. - 1920 р.)

Народився в селі Заланові Рогатинського повіту в родині народного вчителя. Цей вчитель — Микола Микитка. У Заланові й ближніх селах батько генерала учителював понад три десятиліття. Важко однозначно стверджувати, що було поштовхом віддати сина саме в Перемишльську гімназію. Очевидно, Осипа готували до вчительської кар'єри. Священник і вчитель були на той час єдиними носіями національної ідеї. Проте всі плани змінив славний Перемишль. Це місто — місце  українського духу. Перечитуючи все про Перемишль тих часів, можна лише захоплюватися нуртуючим джерелом українськоі! Тут, здається, вперше прозвучав гімн "Ще не вмерла Україна". По-друге, місто було військовою цитаделлю Австро-Угорщини проти експансії зі Сходу. Фортецю й форти настільки потужно розбудували, що навіть відселили кілька десятків сіл. Двоїста атмосфера, очевидно, спонукала Микитку стати військовим.

Газети того часу рясніли оголошеннями про набір  у військові навчальні заклади. Для українців — це було немодно,  куди охочіше військовими ставали поляки. Вступ до Віденської кадетської школи — перший мужній учинок Осипа Миколайовича Микитки, водночас і його батьків.

Після закінчення 1902 року кадетської школи у Відні він вступив на військову службу.   1 листопада 1902 року Микитка вже отримав звання лейтенанта. Упродовж тривалого часу Осип Микитка служив у 21-му полку ляндверу, дислокованому в австрійському місті Санкт Пельтен. Імовірно, саме там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною  -  Францискою. 1911 року оберлейтенанта Микитку перевели до укомплектованого переважно українцями і розташованого у Стрию 33-го полку ляндверу. А 1913 року його відрядили навчатися до корпусної офіцерської школи у Сараєво. Незабаром після її закінчення, 1 серпня 1914 року, він отримав звання гауптмана. Окрім належних трьох зірок, на комірі його однострою з’явилася ще й емблема зв’язківця.

 Під час Першої світової війни Осип Микитка служив кадровим офіцером австрійської армії - командиром роти та батальйону на Албанському фронті.

Після формування Легіону Українських січових стрільців (УСС) був у ньому сотником, а 3 січня 1918 року призначений командантом Легіону УСС, який з березня 1918 року разом з австрійськими вояками (згідно з умовами Берестейського миру 1918 року) звільняв від більшовиків Одесу, Запоріжжя та Херсонщину. На цій посаді він зустрів листопадові події 1918 року (поразка Австро-Угорщини у війні та розформування УСС).

Командант групи «Старе село» УГА. [Ш] У січні 1919 року очолив 1-й Галицький корпус Української Галицької армії (УГА) - регулярної армії ЗУНР, з яким брав участь у битвах з поляками. Після невдалої спроби військ ЗУНР оволодіти Львовом, появи на Галицькому фронті армії генерала Юзефа Галлера, контрнаступу поляків після чортківської офензиви УГА корпус Осипа Микитки у складі інших частин УГА в липні 1919 року відступив за річку Збруч  на території, контрольовані військами УНР. 1-й Галицький корпус Микитки брав участь у взятті Києва наприкінці серпня 1919 року, але був змушений наступного дня відступити з міста, зважаючи на окупацію Києва військами Збройних сил Півдня Росії. Корпус Микитки брав участь у збройних зіткненнях Української Галицької армії з білогвардійськими військами на Київщині у жовтні -  на початку листопада 1919 року, які закінчилися невдало для корпусу Микитки через небажання галичан брати участь у конфлікті з денікінцями, також у зв'язку з початком епідемії тифу у лавах УГА.

8 листопада 1919 року Осип Микитка указом Президента ЗУНР Євгена Петрушевича під тиском Симона Петлюри був призначений командувачем. УГА, замість Мирона Тарнавського, відстороненого від командування й відданого під суд польового трибуналу за проголошення союзу з денікінцями. У зв'язку із катастрофічним станом армії через поширення тифу 17 листопада 1919 року в Одесі між командувачем Української Галицької армії Осипом Микиткою і керівником Новоросійської області ЗСПР генералом Миколою Шиллінгом оновлено договір про входження Української Галицької армії до складу Збройних сил Півдня Росії. Укладений договір свідчив, що «Галицька армія переходить у повному своєму складі з етапними установами, складами і залізничним майном на бік Добровольчої армії». При цьому командування ЗСПР повністю брало на себе турботу про поранених та хворих галичан, тисячі яких було розміщено в госпіталях Новоросійської області. У середині січня 15-тисячне угруповання УГА було відведено в тил Новоросійської області і розміщено в районі Чечельника - перший корпус Арнольда Вольфа; у Бершаді - другий корпус Мирона Тарнавського, на півночі Одеси - третій корпус Антона Кравса.  

На часі відступу ЗСПР в січні - лютому 1920 року Осип Микитка виступив проти переходу Української Галицької армії на бік більшовиків і прагнув здійснити евакуацію Галицької армії з Одеси разом з основними силами ЗСПР. Після провалу евакуації намагався вивести боєздатні частини УГА разом з військами генерала Миколи Бредова до Румунії. Задля цього 15 січня 1920 року видав наказ про відступ частин УГА на південь. До Румунії відбув отаман Цімерман для переговорів з урядом щодо можливостей переходу УГА на його територію у випадку вступу до Одеси частин Червоної армії та початку воєнних дій проти УГА. За ці дії 10 лютого 1920 року він був заарештований «ревкомом УГА» і переданий в Одесі командуванню Червоної армії.

Перебував у підмосковному Кожуховському концтаборі для військовополонених галичан. Там йому пропонували обійняти керівництво   дивізією Червоної армії. Відмовився, був вивезений до Москви, розстріляний згідно з наказом ВЧК від 29 жовтня 1920 року разом із генералом Густавом Ціріцом.

 О. Ключенко про генерала Осипа Микитку: « З австрійської школи виніс все найкраще велике почуття відповідальності, обов'язковість, совісність, пильність та ревність у праці. Послідовність у виконанні доручених йому завдань. Прихильність і дбайливість відносно своїх частин та людей. Рішучий і невблаганний до всіх ворогів народу. Скромний у своїх особистих справах. Щирий і послідовний патріот. Найкращий старшина  фронтовик Всіх перевершив своєю пильністю, вірою і  рішучою поставою, коли йшло про добро армії та народу. Добровільна смерть в Кожухові ставить його особу у ряд найбільших героїв нашої  армії».

Оцінюючи діяльність Осипа Микитки на чолі І корпусу, ветеран визвольної боротьби Степан Шухевич засвідчив: "Був добрий, відважний воїн. За його командування І Галицький корпус немало відзначався серед інших. Коли, може хтось у будучності опише історію операцій Галицької Армії, тоді можна буде переконатися, що цей корпус проявив найбільше рухливості й найбільше ініціативи. А це була, мабуть, виключна заслуга його командира".

Сам Осип Микитка доволі критично оцінював власні здібності, стверджуюючи, що здатний командувати щонайбільше полком, а не армією. Багатьох це вводило в оману, спонукаючи применшувати талант старшини, підвищеного з 1 листопада 1919 року до звання генерал-четаря. Зокрема, О. Ключенко свідчив про нього так: "В критичних моментах особистою співучастю ратує ситуацію. Найкращий старшина фронтовик. Штабів не любив і працю в ньому віддавав другим. Був свідомий своїх недостач до вищого командування, але пильно і радо довчався того, що ще не знав. З браку вищого військового виобразування, не мав ширшого погляду. Зате всіх перевищав своєю пильністю, вірою і рішучою поставою, коли йшло про добро армії та народу".

Так можна коротко охарактеризувати постать останнього головнокомандувача Української Галицької армії (УГА), генерала Осипа Микитки. Не перебільшуючи, у великій історії війн і битв народів, генерал Осип Микитка у числі тих, хто ніколи не програвав! Навіть ревниво відсуваючи в тінь, незабаром мусіли повертатися до Микитки. Цей отаман, потім генерал й головнокомандувач УГА завжди виманевровував із найскладніших ситуацій. З немалої когорти генералітету УГА та армії Української Народної Республіки (УНР) — бойовий генерал Осип Микитка мав найбільше нагород, у їхньому числі, — орден Марії Терези. Серед інших нагород його груди прикрасили Хрест за воєнні заслуги, срібна та бронзова медалі "Signum laudis" і навіть орден Залізної корони. Зважаючи на дату нагородження, можна припустити, що цю останню відзнаку доблесний офіцер отримав за спробу визволення Олександрівська.

Віктор Лялька з Підгороддя, працюючи у Відні, випадково познайомився з онучкою генерала — Елізабет. Одного разу вона, показуючи фотографії, сказала:

— Тут є мій дід. Він був українським генералом. Ви не чули такого прізвища - Микитка? Виявилося, що дочку генерала звали Ольга, але мала вона за  давньою традицією подвійне ім'я Ольга-Марія. Народилася вона 15 травня 1918 року. У неї четверо дітей. На час зустрічі з Віктором Лялькою Ольга мала 90 років.

У серпні 1918-го Микитка нетерпляче чекає відпустки, щоб поїхати додому у Відень й уперше побачити свою уже чотиримісячну донечку. Існує велика ймовірність, що це була перша й остання зустріч із дочкою Ольгою. Останнє віденське літо з дружиною Францискою.

Доля жорстоко розпорядилася особистим життям генерала Микитки, тому й плакала 93-річна Ольга-Марія Микитка, живучи все життя спогадами матері про батька…

Вшанування пам’яті 1993 року одна з вулиць житлового масиву Рясне, що у Львові названа на честь генерала Осипа Микитки.

Меморіальна дошка в с. Заланів